Я б умовно поділила (моя особиста думка, без претензій на абсолют) всіх мешканців подільського харчового моря на китів, тунців та планктон.
Кити – ресторани на центральних вулицях, середня вартість основної страви в яких стартує з 60 грн. (оскільки я не є їх постійним клієнтом, мені здається, що основною метою відвідин цих закладів є все ж таки „понти”.. Але, можливо, в мені говорить банальна людська заздрість :) ). Вони спокійні, великі, їм не потрібно зайвих рухів, мають постійних клієнтів, які готові чекати страви годинами і платити за три листки салату, политого оливковою олією з бляшанки, третину середнього прожиткового мінімуму. Також тут можна познайомитися з привабливами панянками, які годинами насолоджуються чашечкою зеленого чаю, готові скласти приємну компанію приємним (і не бідним) людям
Тунці – демократичні ресторанчики, заклади швидкого харчування
та кафешки – місця, де можна недорого та відносно якісно і смачно попоїсти. Розраховані на середнього споживача. Помірні ціни врівноважуються великою кількістю відвідувачів, тому в обідню пору потрібно відстояти солідну чергу, щоб отримати омріяні борщ та котлету по-київськи. Відвідувачі терпляче чекають, самі носять таці з вже холодною їжею та навіть отримують задоволення від спілкування з друзями.
І, нарешті, планктон – наймасовіший та незнищенний клас. До нього належать і заклади з кількох побитих пластикових стільців під тентами, і забігайлівки в напівпідвалах, і металеві будки з „барною стійкою” (безіменні або, навпаки, з гучними назвами), і, нарешті, бабусі з сосисками та пиріжками. Якщо один з елементів цієї маси вибуває, його місце одразу ж займає новий – люди завжди хотітимуть попоїсти.
Безумовно, є безліч проміжних типів. А деякі заклад взагалі не підлягають класифікації. Та й сама класифікація, власне кажучи, дуже умовна :)
